Ілля. Антимінс єпископа перемишльського, самоірського та повіту сяноцького Антонія Винницького. 1650. Полотно, дереворит. Примірник гравюри. Публікується вперше.
Оксана ЮРЧИШИН

Майстер „ВОЗ". Антимінс єпископа львівського, галицького та кам'янець-подільського Арсенія Желиборського. 1642. Дереворит. Публікується вперше.

Згідно з традицією, після висвячення єпископ замовляв проект свого антимінсу. Найчастіше такі відповідальні замовлення виконували відомі гравери-ілюстратори друкованих видань. Наприклад, антимінс київського митрополита Петра Могили (близько 1633 року) належить різцеві монограміста, автора гравюр до лаврських видань кінця 1620-х- 1640-х років, антимінс львівського, галицького та кам'янець-подільського єпископа Арсенія Желиборського (1642) - граверові "ВОЗ", ілюстраторові видань Михайла Сльозки та єпископської друкарні; майстер Ілля виконав антимінси владик Антонія Винницького та Лазаря Барановича.
Перша згадка про антимінси, згодом атрибутовані як твори Іллі, міститься в „Каталозі книг церковно-словянськои печати" І.С.Свєнціцького. У розділі „Антимінси" вчений зазначає:
„№ 36/Лазаря Барановича, епіскопа черниг. 1680,...
№ 38/Антонія Винницького, епіскопа перемыс. 1650р. 2 Ангелы, Іосиф Ар. и Никодим кладуть в гроб тело Іісуса Христа; Богородиця, заломавши руки, стоит у груди, межи нею а Іосифом Марія Магдалина; межи крестом а Никодимом - св. Іоан; по углам в овалях евангелисты. Стиль византійско-западный, характеристичний для галицкои иконописи XVII в.". Гравер антимінсів у каталозі не вказаний.
Через кілька років видано неперевершену й досі працю П.М.Попова „Матеріали до словника українських граверів". Серед нових творів Іллі, введених дослідником в науковий обіг, є „антимінс з 10 постатями і 4 євангелистами по углах. Підпис: „И Л І Я" і далі нерозбірливо три літери с (...)... Примірник на полотні, з підписом 1677 року Лазаря Барановича, переховується у Відділі П. и Др. Лаврського музею (в колекції ІДАМ. №2741)".
У статті „Українська народна гравюра XVII-XIX століть" зі збірника до 150-річчя Д.А.Ровінського В.І.Свєнціцька повідомляє про існування двох антимінсів Іллі, не даючи подальших пояснень.
Цими трьома позиціями й обмежується література про антимінси Іллі.
Перший антимінс Іллі - єпископа перемишльського та самбірського Антонія Винницького досі був відомий у єдиному примірнику, описаному І.С.Свєнціцьким. Опрацювання фонду антимінсів Національного музею у Львові подарувало цікаву знахідку.

Ілля. Антимінс архиєпископа чернігівського та новгород-сіверського Лазаря Барановича. Близько 1657 р. Дереворит.

Йдеться про невідомий дотепер підфарбований примірник антимінсу Антонія Винницького12. Гравюра Іллі поповнила музейну збірку 1974 року як дар відомого дослідника П.М.Жолтовського і походить, згідно з записом в інвентарній книзі, з долішньої церкви святої Параскеви села Топільниця. Важко визначити, коли саме антимінс Іллі було розфарбовано. Остаточний висновок щодо часу ілюмінування твору дасть лише реставраційні дослідження.
Внизу ліворуч на обрамленні цей антимінс має підпис гравера: І .Дата створення гравюри - 1650 рік, зазначена в написі, награвійованому на гробі Христа. Варто докладно процитувати цей текст, оскільки існують розбіжності в його написанні на двох відбитках гравюри:

Ілля. Антимінс єпископа перемишльського, самбірського та повіту сяноцького Антонія Винницького. 1650 р. Примірник гравюри. Полотно, дереворит. Публікується вперше.

Майстер Антимінс митрополита київського, галицького та всієї Росії Петра Могили. Близько 1633 р. Дереворит.

Відповідно одразу виникло питання нового поділу маєтків між православним та уніатським єпископами, в якому існувало немало суперечностей та непорозумінь з попередніх часів. Підкольорований примірник антимінсу Антонія Винницького, очевидно, був першим варіантом гравюри, оригінальний текст якого з часом змінили внаслідок певних обставин.
При безконечних суперечках з уніатами православним, очевидно, неабияк залежало на утвердженні свого єпископа, освяченні ним нових храмів, через що постала потреба в антимінсі Антонія Винницького. Саме такими обставинами можемо пояснити певний поспіх виконання, скупість художніх засобів, спрощеність форм першого антимінсу Іллі в порівнянні з антимінсом, виконаним майстром для Лазаря Барановича.
У XVII столітті не існувало усталеного іконографічного типу українського антимінсу. Найраніший зі збірки Національного музею у Львові, гаптований антимінс єпископа перемишльського Михайла Копистенського (1603)16, наслідує давню традицію: хрест з Адамовою головою, оточений знаряддям страстей. Антимінси половини XVII століття - чудові темперні малюнки та дереворити, віддруковані на полотні, належать, переважно, до іконографічного типу „Христос у гробі": поясне зображення Христа, який стоїть у гробі (з рани струменіє до чаші кров), обабіч - два ангели. Одночасно розвивається поширений в цей час у настінних розписах, іконах страстного циклу та художньому гаптуванні (плащаницях, воздухах) тип „Плачу над тілом Христа", де навколо гробу зображені особи, присутні згідно з євангельською традицією, при похованні Христа або ангели. Відомі також антимінси з вкомпонованим в коло півфігурним зображенням Христа-Пантократора (антимінси єпископа мукачівського та марамарошського Василя Тарасовича (1638)18 та зі сценою „Зняття тіла Ісуса з хреста" (антимінс єпископа львівського, галицького та кам'янець-подільського Афанасія Желиборського майстра Луки). Для всіх антимінсів властиві орнаментовані медальйони з чотирма євангелистами в кутах. Дереворити Іллі виконано за іконографічним типом „Плачу над тілом Христа".

Ілля. Антимінс єпископа перемишльського, самбірського та повіту сяноцького Антонія Винницького. 1650 р. Фрагмент напису. Полотно, дереворит. Публікується вперше.

На сучасних Іллі українських антимінсах сцена „Покладення Христа до гробу" виступає як в історичному (антимінс єпископа львівського, галицького та кам'янець-подільського Арсенія Желиборського монограміста „ВОЗ"), так і символічному (антимінс київського митрополита Петра Могили гравера трактуванні). Ілля, безперечно, знав обидві гравюри своїх попередників, разом з якими ілюстрував стародруки: „Апостол" Михайла Сльозки (1639) спільно з „ВОЗ", „Требник" Петра Могили (1646). Зменшивши число персонажів, Ілля зміг уникнути розповідності та деталізації подібного до книжкової ілюстрації антимінсу Арсенія Желиборського й одночасно використав творчі знахідки гравера
Композиція антимінсу Антонія Винницького добре побудована, майже симетрична. Вдало узгоджені основні складові частини, традиційний напис, як і на антимінсі київського митрополита Сильвестра Косова, компактно закомпонований до прямокутника бічної стінки гробу, зосереджують увагу на центральній сцені.
Посередині височить хрест із терновим вінцем, нагайкою, списом та губкою. Тіло Христа на широкій плащаниці тримають два ангели, св. Йосип з Ариматеї та св. Никодим. Заламавши руки, заклякла від горя Мати Божа, поряд Марія Магдалина та св. Йоан.
Постаті скорботних ангелів у дзеркальному відображені дуже подібні до ангелів на антимінсі митрополита Петра Могили. Пізніше антимінс Могили копіювали й інші гравери21.
У чотирьох кутах антимінсу Антонія Винницького - допоясні зображення євангелистів в овальних видовжених картушах вибагливих, загострених форм.
На відміну від більшості ранніх українських антимінсів, обрамлення яких складають кілька прямих ліній - обвідок, антимінс Антонія Винницького замкнено темною смугою, оздобленою листям та квітами.
У 1645-1649 роках Ілля працював над оформленням „Біблії", 132 ілюстрації якої пізніше надрукували окремим зошитом на зразок західноєвропейської „Вiblia pauperum". 1649 роком датовані 102 та 104 ілюстрації циклу. Отже, останні гравюри „Біблії" Ілля виконав майже одночасно з антимінсом Антонія Винницького. Притаманні біблійним ілюстраціям та першому антимінсу Іллі узагальнені форми, динамічний, дещо грубуватий малюнок, спрощені засоби обробки площини гравюри контрастують з вишуканістю мініатюр майстра середини 1640-х й ілюструють розвиток творчої манери гравера.

Невідомий гравер. Антимінс митрополита київського, галицького та всієї Росії Діонісія Балабана. Близько 1658 р. Дереворит.

Крім антимінса Антонія Винницького, інших творів Іллі, датованих 1650 роком, не виявлено.
Від 1651 року на гравюрах Іллі поряд з підписом з'являються літери "с", "ск", "сх" - скорочення від „схимник". Саме такий підпис вміщено на другому антимінсі майстра - архиєпископа чернігівського та новгородсіверського Лазаря Барановича.
Видатний політичний, церковний та літературний діяч України XVII століття, Лазар Баранович, за свідченням „Старого Костелу" Іоаникія Галятовського, „розвивав свій розум у віленській, київській та калишській академіях"22. На початку 1640-х років Лазаря Барановича призначено ,,наставником" києво-могилянського колегіуму, від 1650 року - його ректором та ігуменом братського монастиря.
Цікава обставина поєднує владик Антонія Винницького та Лазаря Барановича (їх антимінси належать Іллі). Підтримуючи освіту в народі руському, єпископ перемишльський Антоній Винницький обіцяє ректору колегії Лазарю Барановичу щорічно від 1650 року надавати на користь колегії сто злотих23.
Велику прихильність до Лазаря Барановича мав гетьман Богдан Хмельницький, незадовго до смерті якого Баранович постав кандидатом на єпископський титул. „Літній митрополит Сильвестр Косов надав 1657 року Барановичу схвальну грамоту, гетьман Богдан Хмельницький та генеральний писар Ів.Виговський підтвердили особу та діяльність Барановича похвальними універсалами. З цими важливими документами Баранович вирушив до Молдавії і тут, в м. Яссах, за згодою молдавського господаря Георгія Стефана, 8 березня 1657 року хіротонісан на єпископа чернігівського та новгород-сіверського. Обряд хіротонісанія виконали сучавський митрополит Гедеон та єпископи Анастасій Романський та Феофан Хушський".
Очевидно, в тому ж таки 1657 році Лазар Баранович замовив свій антимінс. Примірник антимінсу Лазаря Барановича зі збірки Національного музею у Львові в долішній частині містить віддрукований набірними літерами напис та дату - 1680 рік. П.М.Попов описує лаврський відбиток цієї ж гравюри з інакше набраним текстом внизу, датований 1677 роком. Проте ці дати стосуються освячення конкретного примірника антимінсу.

Ілля. Антимінс єпископа перемишльського, самбірського та повіту сяноцького Антонія Винницького. 1650 р. Фрагмент напису. Полотно, дереворит. Публікується вперше.

Цікаво порівняти антимінс Лазаря Барановича з виконаним майже одночасно невідомим гравером антимінсом КИЇВСЬКОГО митрополита Діонісія Балабана26.
Твір анонімного майстра більш „архаїчний". Його композицію вирішено не зовсім вдало: центральна сцена занадто опущена донизу й майже зливається з картушами євангелістів, оточеними скромними вінцями квітів.
Антимінс Лазаря Барановича- блискучий взірець українського мистецтва XVII ст., одна з кращих гравюр Іллі. Вишуканою композицією, тонким малюнком, багатством різноманітно обрамлених площин, філігранною манерою виконання антимінс Лазаря Барановича близький до гравюр „Великого Требника" Петра Могили (1646) та початкових ілюстрацій „Лицевої Біблії" (1645-1649).
Під хрестом із знаряддями страстей майже в овал майстерно закомпоновано сцену „Покладення Христа до гробу". Впадає в око незвичний підбір персонажів - новаторське іконографічне рішення сюжету, аналогій якому немає серед відомих українських антимінсів. Над труною Христа -семеро ангелів, що оплакують його, затуливши обличчя руками, утирають сльози, двоє тримають запалені смолоскипи. Умиваючись слізьми, Мати Божа піднесла до уст руку померлого сина, поряд ридає св. Йоан. Тривожні часи української історії, численні особисті трагедії періоду „руїни" впливали, очевидно, й на сакральне мистецтво.
Композицію Іллі можемо розглядати як своєрідну ілюстрацію віршів „Розмишляня о муці Христа Спасителя нашего..." (друкарня львівського братства, 1631), складеного учителем братської школи „многогрішним іноком" Йоаникієм Волковичем. Чернець Онуфріївського монастиря, можливо, вихованець братської школи, гравер Ілля напевно був обізнаний з цією церковною драмою, яку виставляли на сцені діти львівських міщан, членів Ставропігії.
"...Нащо чистая Панна взираючи Тяжкоприкрую скорб в сердци маючи: Горкокрывавыи слезы выливает, Смутне волаєт.
Увы, тяжкая скорб мя обточила,
Отхланы окрутных смутков поглотила, Обыйшло мене глубокое море Горкоє горе.
Бо любый мой сын сродзе скатованый, От власных своих детей поруганый, Юж ест тиранско, ах мне умерщвленный, В гроб положенный.
Юж моя радость, юж преч уступает, Лютая туга, лют обыймует, Моя юж преч, юж утеха отходит В землю заходит..."
читаемо в збірці віршів Йоаникія Волковича28. Емоційний ключ цих поетичних рядків суголосний антимінсові, створеному Іллею для Лазаря Барановича.
Драматизм центральної групи антимінсу Іллі контрастує з барокковою розкішшю картушів півфігур євангелистів у кутах, рослинний декор яких подібний орнаментиці датованих 1656 роком зображень лаврських святих з „Печерського Патерика" Іллі29. Серед українських антимінсів XVII ст., виконаних в техніці дереворита, на антимінсі Лазаря Барановича вперше поряд із зображенням євангелистів з'являються їх символи. Згодом таке поєднання - типове для антимінсів XVIII-XIX ст.
Антимінс Лазаря Барановича та ілюстрації „Акафистів" (1663)30 завершують творчий шлях Іллі.
На тлі високохудожніх, багатих за іконографічними інтерпретаціями українських антимінсів XVII ст. зі збірки Національного музею у Львові антимінсам гравера Іллі належить чільне місце. Майстерні дереворити Іллі цікаві художніми пошуками найбільш виразного вирішення поширеної в українському мистецтві XVII ст. євангельської теми „Покладення Христа до гробу", що стає усталеним сюжетом українських антимінсів XVIII-XX ст. Безперечно, іконографія антимінсів Іллі була узгоджена із замовниками і є цікавим свідченням артистичних уподобань відомих церковних діячів України XVII ст.
Рідкісні антимінси Іллі, виконані для владик Антонія Винницького та Лазаря Барановича, а також віддруковані окремими зошитами ілюстрації гравера до „Біблії" та „Печерського Патерика", призначені для поширення серед широкого загалу, були першоджерелом для численних анонімних народних майстрів, унікальний доробок яких у нас майже не вивчено. Не випадково твори Іллі розглядаються як ранні зразки народної гравюри в Україні.